Маріса Піа Спіріто гірко плакала, заховавшись під сходами. Ніхто, абсолютно
ніхто не повинен був бачити її сльози, а тим паче знати, що їх спричинило. Їй було
соромно зізнатися навіть перед самою собою, що вона плаче через татусевого
синочка, тюхтія, йолопа, егоїста, бабія, дурня, одним словом через Пабло
Бустаманте. “Йолопе, якого чорта ти взагалі приперся в моє життя? В мене й без
тебе проблем вистачає! Я не збираюсь ревіти через якогось ідіота з мозком у
штанах! Не збираюсь! Ні! Ні! Не буду-у-у-у-у-у-у...” Марі розревілася ще
більше, сльози струменями котилися по щоках і вже намочили всю футболку. Вона
була сильною людиною, вона терпіла весь біль, що причиняв їй цей блондинчик.
Вже пройшло кілька місяців з тих пір, як Пабліто знайшов собі нову дівчину поза
межами “Елітного шляху”. Марі бачила її декілька разів, але вона почала
ненавидіти Лінду ще з тих пір, коли навіть її не знала. Та була звичайною собі
дівчиною, явно не красунею: низенькою, з темним коротким волоссям та фігурою не
дуже близькою до ідеальної, стиль одягу теж залишав бажати кращого. Так собі:
ні риба, ні м’ясо, не вартий уваги об’єкт. І хоч їй було ой як далеко до Соль
чи Лоли, та все ж Лінда не була таким страхопудалом, яке змалювала хвора
Марісина уява, до того ж здається Пабло кохав її по-справжньому. Марі
ненавиділа Лінду більше, ніж Паулу, Лолу, Соль та всіх інших дівчат Пабло разом
узятих. Вона не впізнавала сама себе, Марі ладна була піти по головам, змести
усіх й усе, що стояло на дорозі. Вона боролася не на життя, а на смерть,
боролася до останньої краплі крові... Але згодом зрозуміла, що всі зусилля
марні і вирішила скласти зброю. Маріса брехала, що Пабло їй байдужий, брехала
усім і в першу чергу брехала самій собі. Вона не могла забути його, бо
блакитноокий блондин став для Марі справжнім наркотиком. Люди, що вживають
наркотики, не один раз намагаються
позбутись залежності. Але до кінця цей шлях проходять лиш найсильніші. Інші, в
момент, коли з дурманом майже покінчено, коли до фінішу залишився лише один
крок, не витримують і “зриваються”. Після цього світ наркотиків затягує їх ще
глибше у саму круговерть, з якої вже вибратись майже нереально. Маріса
“зірвалася”... Хоч Спіріто й була сильною, та вочевидь не належала до категорії
найсильніших... Вона намагалася розлюбити Пабло, майже місяць Марі не звертала
на нього ніякої уваги, але так і не змогла зробити останній крок до мети...
Маріса не розуміла як це сталося, вона взагалі НІЧОГО не розуміла, та й не
хотіла розуміти нічого і нікого... Й бачити не хотіла... Навіть Пабло... Для
неї в той момент не існувало світу. Був тільки БІЛЬ. Біль, що виїдав зсередини,
і не давав вільно дихати... Вона згадала події минулої суботи і біль раптом посилився
вдвічі. Стало важко дихати...
...Тої суботи більшість четвертокурсників з нагоди свята (не знаю якого, та
мають же бути в Аргентині якісь свята) вирішила поїхати на природу. Марі
останнім часом мало спілкувалася з друзями. Вона замкнулася у собі і могла у
вільний час годинами не виходити із кімнати. Лухан підійшла до неї і спробувала
розвіяти подругу.
-
Марісо,
ходімо з нами, ти останнім часом зовсім не схожа на ту Спіріто, яку я знала.
-
Не знаю,
Лухі, скажу чесно, немає бажання взагалі кудись іти чи щось робити. Хоча... Хто
там буде?
-
Я, Маркос,
Мія з Ману, Гідо, Томі та Пабло, можливо ще Франциско і Лаура.
-
О, ну той
йолоп певно приведе свою Ліндочку.
-
Марі,
заспокойся, ти все рівно краща
-
Та, я
спокійна, мені байдуже до різних татусевих синочків, які мають поганий смак у
виборі дівчат. А до тої покоцаної я взагалі діла не маю! Не всіх війна убила...
-
Досить,
Марісо! Так ти прийдеш?
-
Та, прийду,
прийду.
Але того дня в Маріси змінилися плани, їй зателефонувала Соня й вони мали
терміново їхати у справах. Чесно кажучи, Марісу це не дуже засмутило, бо вона
не горіла бажанням бачити придурка Пабло та його не менш дуркувату дівчину. Та
ввечері її ждав неприємний сюрприз. Її подруги були просто в захваті від Лінди.
Дівчата сказали, що вона дуже цікава людина, зовнішність у неї не гірша, ніж в
Марі, а Мія ще й додала, що та досить непогано вдягається...
...Біль все не зникав, а ставав дедалі пекучішим. В голові стугоніли слова,
кожне з яких ранило Марісу немов ножем:
-
Лінда доволі
симпатична!
-
Та й
вдягається зовсім не так погано, як ти казала!
-
З нею так
цікаво!
-
Марі, без
образ, хоч ти моя подруга, але в неї фігура краща, ніж у тебе!
-
Вони чудова
пара!
-
Пабло
її дійсно кохає, він на неї так ніжно
дивиться!
-
Вони
підходять один одному!
-
Марісо, щоб
я від тебе більше не чула, як ти поливаєш її брудом!
-
Вона дуже
навіть симпатична!
-
В неї є
почуття стилю!
-
Вона класна!
– навіть ти, Лухан. Навіть ти...
У голові запаморочилось і все попливло у Марі перед очима... Її розтоптали, знищили, розтерли в порох. Був хлопець, коханий до безумства. А тепер. Немає... І подруг теж немає. Напевно... Маріса намагалася бути сильною, але це було так важко...
...Все змінилося з того моменту. Вона замкнулася у собі, в неї почалися істерики
та депресії. Маріса, Маріса Піа Спіріто могла почати плакати через якусь
дрібницю, а потім раптом розсміятись. Вона могла годинами сидіти й ні про що не
думати. З часом це пройшло і, звичайно, через деякий час Марі помирилася з
дівчатами, але вона не могла не зважати на Лінду, бо Пабло ніяк не йшов із її
серця. До того ж залишився глибокий шрам, що ніяк не хотів затягуватися і Марі
розуміла, що їхні з дівчатами відносини вже не будуть такими, як раніше. В душі
було порожньо. Нічого не лишилося... Хіба що біль. Хай вже не такий гострий, а
скоріше тупий ниючий, біль від старої, але глибокої рани, що ніяк не може
зажити. Маріса не знала чого вона хоче, в неї не було ніяких бажань, навіть
бажання жити. Хоча вона ніколи не задумувалася над цим. Вона знала, що ПОТРІБНО
жити. Треба довести всім, а в першу чергу самій собі, що вона сильна, що не
гірша за ту Лінду, треба позбавитися від цієї наркотичної залежності, треба,
треба, треба... Усередині не було нічого окрім цього ТРЕБА. І саме воно й лише
воно допомагало їй не зламатися, а йти далі. І коли вночі в неї траплялися
особливо гострі приступи болю, коли вона вчіплювалася зубами в подушку, щоб не
закричати й не випустити біль назовні, Марі подумки повторювала: “Треба, треба,
треба!”. Після тої затяжної депресії Марі поклялася, що більше нікому не
розкриє своє серце й ніколи не дозволить собі плакати через якогось бовдура.
Вона заборонила собі страждати, заборонила мріяти, заборонила надіятись. Вона
пішла на шалений крок – Марі залишила “Ерревей”! І ніякі вмовляння не могли її
зламати, бо в ній і так було все зламано й понівечено... Вона відмовилася від
самого дорогоцінного – від музики. Просто, коли вона дивилася, якими закоханими
очима під час концертів Пабло вишукує в збудженому натовпі захоплені очі Лінди,
коли бачила, як та ніжно цілує його після концертів... Маріса вже давно звикла
до свого тупого болю, але ТАКИЙ біль було терпіти не під силу навіть Спіріто...
…Так вона й жила. З болем і пустотою. Нічого не було всередині, все виїв
біль. Вже четвертий рік думки про Пабло не йшли з голови. Після закінчення
“Елітного шляху” Марі майже не зустрічалася з ним. Вона не хотіла ворушити
старі рани, щоб не загостряти біль. А так у неї не залишалося часу на
сподівання та страждання. Вона закінчила престижний університет і стала відомим
дизайнером одягу. Від знайомих чула, що через місяць після того, як Марі пішла
з групи, “Ерревей” розпався. Вона давно переплюнула Лінду, про яку ніхто не
відав ні слухом, ні духом. А “одягатись у Спіріто” звучало майже так престижно,
як приміром “одягатись у Версаче”. Та
незважаючи ні на що, морального вдоволення не було. Вже чотири роки Марі жила
без наркотиків. Можливо справа у них (а точніше в ньому)? Все таки вона
належала до найсильніших. Але виявляється навіть найсильніші можуть
зламатися...
...- А зараз ми оголосимо номінацію “Дизайнер року”! Як ви вже здогадались, перше місце належить нашій неперевершеній Марісі Спіріто! Марі, ми тебе чекаємо!
Маріса вийшла на сцену. Вона була просто неперевершена: у оранжевій
сукні з косим зрізом із зеленими стразами, волосся було яскраво-рудого кольору,
асиметрично підстрижене.
- Дякую! Дякую всім за вашу повагу та довіру. Я вас люблю! – Марі, послала
до зали повітряний поцілунок, помахала всім ручкою і пішла за куліси. Там до
неї підійшов один із робітників. Він тримав у руках розкішний букет червоних
троянд.
-
Сеньйорита
Спіріто?
-
Я цілком до
ваших послуг.
-
Ці квіти
попросив Вам передати сеньйор Пабло Бустаманте.
Марі поблідла, але взяла себе в руки:
-
Вибачте, але
я вперше чую про цього чоловіка.
-
Сеньйор
наполягав, він попереджував, що Ви можете відмовлятися.
-
Та хай ваш
Бустаманте вдавиться своїми квітами! – Марі відштовхнула букет і побігла по
сходах. Біль душив її, не даючи вільно дихати, сльози котилися по щоках, а в
горлі стояв величезний клубок. Вона бігла, не розбираючи дороги, отямилася вже
на вулиці біля фонтану. Вона присіла на його бортик і гірко розридалася. Клятий
Бустаманте! Якого біса ти нагадав про своє існування?! Навіщо ти з’явився
привидом з минулого?! Нащо нагадав про ті роки, які були одним суцільним
болем?! Ненавиджу тебе!!! Чуєш, ненавиджу!!! Котися до своєї Лінди!
I HATE YOU, BUT I LOVE YOU! I CANN’T STOP
THINKING OF YOU!
Тут Марі побачила, що її ліва нога боса. Вона загубила свого улюбленого
босоніжка від “Armani”.
Маріса розплакалася ще більше, як
раптом за спиною почувся голос, до болі знайомий, який майже не змінився за ці
чотири роки, хіба що став ще дорослішим і ще сексуальнішим:
-
Чи то не та
прекрасна попелюшка, що загубила цю туфельку?
Марі боязко повернулася. За спиною стояв Пабло. Боже, за ці роки він став
ще прекраснішим. Риси обличчя стали мужнішими, фігура більш підтягнутою. А от
очі залишилися тими ж... Два яскраво-блакитних озера, в яких можна було
потонути і втратити себе... Марі відчула, що клубок знову підступає до горла, а
на очі навертаються сльози. Вона повернулася спиною до Пабло і хриплим голосом відмовила:
-
Чого ти
хочеш? Мало того болю, який ти мені причинив? Мало?! Так давай ще! Давай! –
Маріса вже кричала в істериці.
-
Марі...
-
Що “Марі”?!
Яка я в біса тобі Марі?! Йди геть!
-
Марісо,
вислухай мене! Я б звичайно міг сказати тобі, що ніколи не кохав Лінду, але я
не хочу тобі брехати. То було наче затемнення в голові, розумієш? Я знаю, що
приніс тобі багато болю. Кожна людина має право на помилку і тепер тобі вирішувати,
пробачати мене чи ні. Але прошу не поспішай, від цього рішення залежать долі
двох людей!
Його лагідний голос заколисував Марісу і вона була наче п'яна. Біль потроху відступав. Марі згадала, як вона мріяла про цей момент, згадала, як у своїх мріях, вона гордовито посилає Бустаманте під три чорти, а сама йде до хлопця в стократ кращого і цілує його на очах у розгубленого Пабло. Та зараз чогось не хотілося насолоджуватися помстою. Найбільше хотілося поцілувати ці бажані вуста, пригорнути його до себе й більш ніколи не відпускати. Зараз всередині Маріси боролися дві її найбільш характерні риси: гордість та здатність до скажених і необдуманих вчинків.
- Марі, я чекаю на твою відповідь...
Скаженість перемогла. Чи може то було кохання? Маріса притягла Пабло до себе й пристрасно поцілувала. Він відповів їй тим самим, його
лагідні руки
блукали у неї по всьому тілу. І з кожним його дотиком Марі відчувала, як біль
відступає. Як не дивно, вона не почувала себе приниженою чи зламаною. Було лише
почуття безмежного щастя. І можливо, десь в найглибшому куточку душі ще
залишилися краплі болю, але Маріса вже наперед знала, що зможе перебороти його.
Вона остаточно довела собі, що належить до найсильніших, адже лише найсильніші
вміють пробачати...
By Анюта Bust@mante
(milly66@yandex.ru)